![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
gloria_ma1965 року я напросився до львівської художниці Ярослави Музики і випрохав у неї для музею малюнки Бойчука. Серед них портрет митрополита Шептицького. У Києві з цим портретом сталася метаморфоза: я записав його в музейно-інвентарну книгу як портрет невідомого. Шептицький був під забороною ще більшою, ніж Бойчук. Ярослава Музика запам’яталася мені маленькою, високо інтелігентною жінкою. В неї стояв «пєцик», в ньому виготовляла вона свої пречудові емалі. Про себе розповіла, що була знайома з Бойчуком і успадкувала частину його архіву. Що написала статтю про сценографа українця, знаменитого у Відні 19 ст. Я передав цю статтю до журналу «Образотворче мистецтво», де її оприлюднили. Гарно відгукнулася вона про київських мистецтвознавців Лобановського і Диченка. Про те, що була вона зв'язківцем Романа Шухевича, не повідомила. А про те, що була заслана до Сибіру, розповіла. «В Сибіру я побачила надзвичайно добрих людей. І якби не втрата здоров`я на каторзі, я як філософ була б задоволена цим досвідом». Диченко опублікував про неї невеличку статтю у журналі «Вітчизна». Там є така фраза: «Ярослава Львівна любить подорожувати. Її маршрути пролягли від Парижа до Сибіру.».
1962 року я був головним попрятником (казенною мовою - хранителем) Київського музею українського мистецтва. Про мою зацікавленість авангардовим мистецтвом довідався в Америці Давид Бурлюк («великий», за словами Ющенка). Про це сповістив його київський літературознавець історик футуризму Олександр Парніс. Бурлюк мешкав у Нью-Йорку і прагнув поновити зв’язки з Україною. Тим-то до музею на моє ім.`я надійшов від нього лист з пропозицією влаштувати виставку його творів на батьківщині. Лист був написаний від руки на звороті поштівки з репродукцією пейзажу роботи Бурлюка.
Дорогие друзья – директорат музея; я, Давид, Маруся (жена) и наш художественный директор Элла Яффе – можем привезти на Украину в Киев – в Ваш музей выставку Бурлюка – 80-летие – и его друзей – выдающихся американских художников. Хорошо было бы эту выставку организовать на Родной земле Бурлюка Украине – в пику москалям!!! Зависит от Вас.
С приветом Давид, Маруся Бурлюки.
Серед творів, призначених на списання я побачив картину бойчукіста Шехтмана «Емігранти» (1929). Шехтман не був розстріляний у 1937 році, як його вчитель Бойчук і колеги, а, навпаки, був убитий німцями на фронті. Закортіло показати цю висококласну річ серед нужденних соціалістичних шинельно-сірих полотен. Підозрілий директор спитав: «Куди ж вони емігрують? Чи не в Ізраїль?» «Вони їдуть до Сибіру, освоювати цілину» (себто в Біробіджан) - кон`юнктурно відповів я. Картину вдалося проштовхнути, назвавши її «Цілинники».
Колись мій колега по Театральному інституту Віктор Борисович Кісін мудро сказав: культура – всесвітня, а якщо не всесвітня, то не культура. Треба було Україні наново прописуватися в світових координатах і вдихнути світового повітря. Я спілкувався з іноземними фахівцями. Найчастіше не з власної ініціативи. Річ у тім, що русисти мимоволі стають україністами, бо в російській культурі повно української речовини.
Тож до мене звернулися мистецтвознавці подружжя Маркаде з Парижа.
Про Петрицького вони вже трохи чули. «Покажіть нам ще щось». Я законослухняно пішов до директора Петра Івановича Говді.. «Люди їхали за тисячу кілометрів. Хочуть подивитися Петрицького.» - «Та це ж лише з дозволу Міністерства, а Міністерство не дозволить» - сказав директор. – Зробіть ось як. Нехай вони сидять у коридорі як прохачі, а Ви удайте, що носите картини з одного сховища до іншого». Що я і зробив.
Пригадую розповідь Сергія Григор’єва про Михайлівський собор. 1934 року Постишев викликав трьох художників: Петрицького, Федора Кричевського і молодого Григор’єва під стіни собору. Для реконструкції міста, сказав він, нам треба його висадити в повітря. Як на це дивиться громадськість? Знаючи, що вже є відповідна ухвала Політбюро, художники промовчали. Лише Петрицький проказав: «Шкода. Старовина.» Постишев жорстко відповів: «Для будівництва нового суспільства можуть знадобитися і не такі жертви». Художники пішли геть собі. Відійшли на кілька сот метрів. Кричевський, культурист і здоровань, заплакав. Петрицький почав люто лаятися. Молодий Григор’єв про всяк випадок мовчав.
Кочур своїх знайомих поділяв на 3 категорії: досиденти, сиденти і відсиденти. Я належав до перших, найпривілейованіших.
Свою справжню сутність приховував, наприклад, поет-футурист Михайль Семенко. Революціонер від мистецтва, він надихався революційними фразами політиків, як запальничкою для своїх новацій. Аж поки смерть мільйонів земляків від голодухи змінила його свідомість. В акурат після голодомору було в Москві зібрано письменників для уславлення переможця над своїми конкурентами – Сталіна. Як пишуть історики, в своїй доповіді Горький «плів нісенітниці». Делегат з`їзду від України Семенко серед патоки і єлею не втримався і написав від руки печатними літерами анонімку, скеровану до іноземних письменників (Мальро та інших) такого змісту:
«Ми, радянці, змушені бути проститутками. А у вас який же резон?» Семенка розстріляли, і ми не знаємо досі, чи дешифрувало НКВД цю філіппіку.
-----------
Життя складається з фрагментів, як мозаїка. Ці коротенькі спогади читаються на раз. Дуже пізнавально. Сподіваюсь він їх допише...
http://www.aej.org.ua/History/1286.html
1962 року я був головним попрятником (казенною мовою - хранителем) Київського музею українського мистецтва. Про мою зацікавленість авангардовим мистецтвом довідався в Америці Давид Бурлюк («великий», за словами Ющенка). Про це сповістив його київський літературознавець історик футуризму Олександр Парніс. Бурлюк мешкав у Нью-Йорку і прагнув поновити зв’язки з Україною. Тим-то до музею на моє ім.`я надійшов від нього лист з пропозицією влаштувати виставку його творів на батьківщині. Лист був написаний від руки на звороті поштівки з репродукцією пейзажу роботи Бурлюка.
Дорогие друзья – директорат музея; я, Давид, Маруся (жена) и наш художественный директор Элла Яффе – можем привезти на Украину в Киев – в Ваш музей выставку Бурлюка – 80-летие – и его друзей – выдающихся американских художников. Хорошо было бы эту выставку организовать на Родной земле Бурлюка Украине – в пику москалям!!! Зависит от Вас.
С приветом Давид, Маруся Бурлюки.
Серед творів, призначених на списання я побачив картину бойчукіста Шехтмана «Емігранти» (1929). Шехтман не був розстріляний у 1937 році, як його вчитель Бойчук і колеги, а, навпаки, був убитий німцями на фронті. Закортіло показати цю висококласну річ серед нужденних соціалістичних шинельно-сірих полотен. Підозрілий директор спитав: «Куди ж вони емігрують? Чи не в Ізраїль?» «Вони їдуть до Сибіру, освоювати цілину» (себто в Біробіджан) - кон`юнктурно відповів я. Картину вдалося проштовхнути, назвавши її «Цілинники».
Колись мій колега по Театральному інституту Віктор Борисович Кісін мудро сказав: культура – всесвітня, а якщо не всесвітня, то не культура. Треба було Україні наново прописуватися в світових координатах і вдихнути світового повітря. Я спілкувався з іноземними фахівцями. Найчастіше не з власної ініціативи. Річ у тім, що русисти мимоволі стають україністами, бо в російській культурі повно української речовини.
Тож до мене звернулися мистецтвознавці подружжя Маркаде з Парижа.
Про Петрицького вони вже трохи чули. «Покажіть нам ще щось». Я законослухняно пішов до директора Петра Івановича Говді.. «Люди їхали за тисячу кілометрів. Хочуть подивитися Петрицького.» - «Та це ж лише з дозволу Міністерства, а Міністерство не дозволить» - сказав директор. – Зробіть ось як. Нехай вони сидять у коридорі як прохачі, а Ви удайте, що носите картини з одного сховища до іншого». Що я і зробив.
Пригадую розповідь Сергія Григор’єва про Михайлівський собор. 1934 року Постишев викликав трьох художників: Петрицького, Федора Кричевського і молодого Григор’єва під стіни собору. Для реконструкції міста, сказав він, нам треба його висадити в повітря. Як на це дивиться громадськість? Знаючи, що вже є відповідна ухвала Політбюро, художники промовчали. Лише Петрицький проказав: «Шкода. Старовина.» Постишев жорстко відповів: «Для будівництва нового суспільства можуть знадобитися і не такі жертви». Художники пішли геть собі. Відійшли на кілька сот метрів. Кричевський, культурист і здоровань, заплакав. Петрицький почав люто лаятися. Молодий Григор’єв про всяк випадок мовчав.
Кочур своїх знайомих поділяв на 3 категорії: досиденти, сиденти і відсиденти. Я належав до перших, найпривілейованіших.
Свою справжню сутність приховував, наприклад, поет-футурист Михайль Семенко. Революціонер від мистецтва, він надихався революційними фразами політиків, як запальничкою для своїх новацій. Аж поки смерть мільйонів земляків від голодухи змінила його свідомість. В акурат після голодомору було в Москві зібрано письменників для уславлення переможця над своїми конкурентами – Сталіна. Як пишуть історики, в своїй доповіді Горький «плів нісенітниці». Делегат з`їзду від України Семенко серед патоки і єлею не втримався і написав від руки печатними літерами анонімку, скеровану до іноземних письменників (Мальро та інших) такого змісту:
«Ми, радянці, змушені бути проститутками. А у вас який же резон?» Семенка розстріляли, і ми не знаємо досі, чи дешифрувало НКВД цю філіппіку.
-----------
Життя складається з фрагментів, як мозаїка. Ці коротенькі спогади читаються на раз. Дуже пізнавально. Сподіваюсь він їх допише...
http://www.aej.org.ua/History/1286.html
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-06-27 07:37 am (UTC)no subject
Date: 2013-06-27 10:56 am (UTC)Там багато таких маленьких анекдотів - не в сучасному, а в старому значенні: короткі історії.
Дуже цікаво і інформативно.
no subject
Date: 2013-06-27 12:18 pm (UTC)І важко щось сказати. Важка в нас історія.
Але дуже дякую.
no subject
Date: 2013-06-27 02:12 pm (UTC)no subject
Date: 2013-06-27 03:21 pm (UTC)
Date: 2013-07-05 03:04 pm (UTC)no subject
Date: 2013-07-06 05:08 pm (UTC)